БЕРИНДА ПАМВО
(чернече ім’я Памво; 1555/60–1632) – український мовознавець, письменник, перекладач, друкар і педагог, один із найвизначніших діячів ранньомодерної української лексикографії.
Був високоосвіченим: знав українську, церковнослов’янську, грецьку, латинську й польську мови. Працював у друкарнях єпископа Гедеона Балабана у Стрятині (1597–1605) та Крилосі (1606–1608). У «Євангелії учительному» (1606) уперше в українському друкарстві запровадив сюжетні ілюстрації. Був пов’язаний із Львівським братством, працював у братській друкарні та школі (1613–1619). До 1613 р. прийняв чернечий постриг.
Близько 1616 р. переїхав до Києва, з 1619 р. мешкав у Києво-Печерській лаврі, входив до вченого гуртка Є. Плетенецького. Згодом отримав титул архітипографа церкви Руської та очолив лаврську друкарню. Брав активну участь у підготовці й редагуванні лаврських видань 1620-х рр., був автором передмов, післямов і панегіричних епіграм.
Найвизначніша праця – «Лексикон славеноросский и имен тлъкованіє» (1627; перевид. 1653) — перший великий церковнослов’янсько-український словник, що став підсумком 25-річної праці автора. Складається з двох частин: власне словника та збірки тлумачень власних імен. Містить близько 7000 статей. «Лексикон» широко використовувався в Київській братській школі, згодом у Києво-Могилянській академії та інших освітніх осередках України й слов’янського світу.
Праця Беринди вирізняється високим рівнем філологічної опрацювання, оригінальністю та енциклопедичністю; він уперше в українській лексикографії системно фіксував переносні й метафоричні значення слів. «Лексикон» відіграв важливу роль у розвитку української та загальноєвропейської лексикографії XVII–XVIII ст.
Похований у Києво-Печерській лаврі.
БОРЕЦЬКИЙ ІОВ
Борецький Іван Матвійович (чернече ім’я Іов; 1560-1631) – український церковний, освітній і політичний діяч, митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, педагог, письменник, перший ректор Київської братської школи.
Походив із родини української шляхти. Освіту здобув у Львівській братській школі та Краківському університеті. З 1604 р. викладав грецьку й латинську мови у Львівській братській школі, у 1604–1605 рр. – її ректор. У 1610–1615 рр. був священиком Воскресенської церкви на Подолі в Києві, де заснував парафіяльну школу; входив до кола вчених Києво-Печерської лаври.
Один із засновників Київського братства та Київської братської школи, її професор і перший ректор (1615–1618). Викладав класичні мови, ймовірно філософію та богослов’я. Послідовно відстоював ідею широкої, всестанової та демократичної освіти, активно опікувався школою і студентами. У статуті Луцької братської школи, затвердженому Борецьким, зафіксовано принцип рівності учнів незалежно від соціального походження.
У грудні 1619 р. прийняв чернечий постриг, став ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. У 1620 р. за благословенням патріарха Єрусалимського Теофана, за активної підтримки гетьмана П. Сагайдачного та козацтва, був співорганізатором відновлення православної ієрархії в Україні. Став першим після Берестейської унії митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси (1620–1631).
Брав активну участь у церковно-політичному та культурному житті: підтримував київське книгодрукування, долучався до перекладацької й редакторської роботи, зокрема до підготовки «Анфологіону» (1619). Автор і співавтор полемічних творів, серед яких «Протестація» (1621; разом з І. Курцевичем і І. Копинським), спрямована на захист православної ієрархії та прав українського народу. Ймовірний автор полемічного трактату «Пересторога» (1605–1606).
Виступав за консолідацію українського суспільства, тісні культурні та політичні зв’язки України з Білоруссю і Московією, водночас шукав шляхів міжконфесійного порозуміння. До смерті опікувався Київською братською школою, сприяв її матеріальному забезпеченню та домігся офіційного визнання Київського братства королівською грамотою 1629 р.
Похований у Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві.
ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ
Вишенський Іван (1550-1621) – видатний український письменник-полеміст, чернець-анахорет. У творах іменував себе «Іоанн русин, речений Вишенський», «Іоанн мних Вишенський». Ймовірно походив із Підгір’я (Перемильщина); можливе місце народження – містечко Судова Вишня.
Молоді роки провів на Волині (Луцьк, Жидичин, Острог; імовірно Дубно). У 80–90-х рр. ХVI ст. прийняв чернецтво і оселився на Афоні. У 1604–1606 перебував в Україні (Львів, Дубно, Унівський монастир), після чого повернувся на Афон, де й помер. Під час перебування в Україні вступив у конфлікт з львівськими братчиками, послідовно дотримуючись аскетичної позиції невтручання ченця в церковно-політичні справи.
Літературна спадщина Вишенського – близько 15 полемічних творів (трактати, послання, листи), написаних у 1588–1616 рр. Десять із них автор об’єднав у рукописну «Книжку». За життя було надруковано лише «Послання до… єпископів» (Острог, 1598, у скороченні). Твори поширювалися переважно в рукописах.
Полеміка Вишенського спрямована проти Берестейської унії, Римо-католицької церкви (частково – протестантів), а також проти ієрархії православної церкви, що підтримала унію. Його писання поєднують релігійну критику з різким осудом соціальної несправедливості та морального занепаду. Вважається пов’язаним з Острозьким культурним осередком; звертався у творах до князя Василя-Костянтина Острозького.
Іван Вишенський – одна з ключових постатей української полемічної прози раннього Нового часу; його творчість істотно вплинула на формування релігійно-філософської та суспільної думки кінця ХVI – початку ХVII ст.
ҐІЗЕЛЬ ІНОКЕНТІЙ
(чернече ім’я Інокентій; бл. 1600-1683) – український церковний діяч, філософ, історик, архімандрит Києво-Печерської лаври, ректор Києво-Могилянської академії.
Походження Ґізеля дискусійне: частина дослідників вважає його вихідцем із протестантської родини в Польській Пруссії; за іншою версією, прізвище є латинізованою формою українського «Кисіль». У молодому віці переїхав до Києва, прийняв чернечий постриг і навчався в Києво-Могилянській академії. За сприяння митрополита Петра Могили продовжив освіту за кордоном (Замойська академія, Росток та ін.), де вивчав філософію, богослов’я, історію й право.
Після повернення обіймав у КМА посади викладача, професора філософії, а з 1646 р. – ректора; водночас був ігуменом Київського братського монастиря. Як ректор утверджував високі освітні стандарти, сприяв розвитку філософських студій, залучав до викладання провідних учених (Л. Баранович та ін.). Автор рукописного курсу філософії «Opus totius philosophiae» (1647), написаного в дусі барокової схоластики.
З 1656 р. до смерті – архімандрит Києво-Печерської лаври. Активно захищав права й автономію Київської митрополії, послідовно обстоював її підпорядкування Константинопольському патріархату, виступав проти втручання московської церковної та світської влади у справи української церкви. Брав участь у переговорах після 1654 р., відстоюючи майнові й канонічні права монастирів і духовенства.
Редактор і, ймовірно, автор «Синопсиса, или Краткого собрания от различных летописцев…» (1674) – першого друкованого підручника з історії, який мав значний вплив на історичну свідомість України й Росії XVII–XVIII ст. Автор богословських і морально-дидактичних творів, зокрема «Мир с Богом человеку» (1669), спрямованого на утвердження християнської етики; твір викликав критику з боку московського духовенства.
Як архімандрит сприяв розвитку лаврської друкарні й бібліотеки, підтримував діяльність Л. Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського та ін., ініціював видання важливих пам’яток української духовної літератури. У 1672 р. домігся відкриття в Москві першої спеціалізованої книжкової крамниці для продажу лаврських видань.
Похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. В історії української культури постає як один із провідних інтелектуалів другої половини XVII ст., захисник церковної автономії та високих освітніх традицій.
СИЛЬВЕСТР ГОГОЦЬКИЙ (1813-1889)
видатний український філософ, історик філософії, педагог і психолог. Доктор філософії та магістр богослов’я, ординарний професор Університету Св. Володимира. Автор першої у Російській імперії філософської енциклопедії.
Народився в родині протоієрея, вихованця Києво-Могилянської академії. Закінчив Подільську духовну семінарію (1833) та Київську духовну академію (1837). З 1837 р. викладав у Київській духовній академії (КДА). З 1848 р. розпочав читання курсів історії філософії та моральної філософії в Університеті Св. Володимира. 1850 р. захистив працю «Огляд системи філософії Гегеля» — першу в імперії докторську дисертацію, присвячену критичному аналізу гегельянства. Один з ініціаторів створення та перший директор Київських вищих жіночих курсів (1878).
Гогоцький відіграв ключову роль у становленні історії філософії як самостійної наукової дисципліни. Уклав фундаментальний «Філософський лексикон» (4 томи, 1857–1873) — першу фахову філософську енциклопедію в регіоні, а також компактний «Філософський словник» (1876). Автор глибоких досліджень філософських систем І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Здійснив перше фундаментальне дослідження з історії виховання («Про історичний розвиток виховання у найвизначніших народів стародавнього світу», 1853). Обстоював ідею гармонійного поєднання релігійної та світської освіти.
Представник «духовно-академічної» філософії. Прагнув синтезувати досягнення західноєвропейського раціоналізму з православною традицією. Визнавав важливість метафізики для обґрунтування моралі та релігійної свідомості.
Основні праці:«Критичний погляд на філософію Канта» (1847); «Огляд системи філософії Гегеля» (1850); «Філософський лексикон» (1857–1873); «Вступ до історії філософії» (1871).
Похований у Видубицькому монастирі в Києві.
ДОРОШЕНКО ПЕТРО
(1627-1698) – гетьман Правобережної України (1665–1676), державний і військово-політичний діяч.
Походив із відомого козацького роду; онук гетьмана реєстрового козацтва Михайла Дорошенка. Навчався в Чигирині, ймовірно – у Києво-Могилянській академії. Володів латинською та польською мовами, вирізнявся ораторськими здібностями.
З початком Національно-визвольної війни 1648–1658 вступив до війська Б. Хмельницького, брав участь у боях під Збаражем і Зборовом (1649). Надалі належав до найближчого оточення гетьмана. Обіймав посади наказного полковника прилуцького, генерального осавула, виконував дипломатичні доручення, зокрема в Москві та, ймовірно, у Швеції.
Після смерті Б. Хмельницького підтримував І. Виговського, брав участь у підписанні Гадяцького договору (1658). У 1665 р. обраний гетьманом Правобережної України. Основною метою його політики було об’єднання українських земель, зміцнення гетьманської влади та забезпечення державного суверенітету. Вів боротьбу з польським впливом і внутрішньою опозицією, спирався на союз із Кримським ханством, а з 1670 р. — на протекторат Османської імперії.
1668 року проголошений гетьманом Війська Запорозького обох берегів Дніпра, однак через складну військово-політичну ситуацію не зміг утримати владу над Лівобережжям. Турецько-польська війна 1672 р. завершилася Бучацьким миром, який визнавав Правобережну Україну під султанським протекторатом. Спустошення краю й руїна Чигирина спричинили розчарування Дорошенка в турецькій орієнтації.
19 вересня 1676 р. склав гетьманські повноваження на користь лівобережного гетьмана І. Самойловича, прагнучи припинити подальшу руїну України. Після цього перебував у почесному засланні в Московській державі, виконував воєводські функції у В’ятці, згодом жив у маєтку Ярополче під Москвою.
Петро Дорошенко підтримував розвиток освіти й культури, опікувався Києво-Могилянською академією, братськими монастирями, сприяв книгодрукуванню. Помер у засланні, похований біля церкви св. Параскеви в Ярополчі.
ЗІЗАНІЙ ЛАВРЕНТІЙ
(бл. 1550–поч. 1630) – український письменник, освітній і церковний діяч, брат полеміста Стефана Зизанія. Ймовірно походив із міщанської родини Перемишльщини. У молоді роки був пов’язаний із Львівським ставропігійним братством.
Активно співпрацював із друкарнею братства у Вільні, підготував і видав підручники: «Граматика словенська» (1596), оригінальну «Азбуку» (1596, разом із братом), ймовірно, «Катехізис» (1600) та «Книгу о вірі» (бл. 1596). У 1597–1600 рр. навчав сина князя Богдана Соломирецького «по руську грамоту і по грецьку».
У 1600 р. повернувся до Галичини, був домашнім учителем дітей князя Олександра Острозького в Ярославі; після його смерті отримав нове прізвище «Тустановицький». У 1612 р. став священиком соборної церкви в Корці, де підписувався як протопоп.
У 1619 р. прибув до Києва, у 1626–1627 рр. перебував у Москві з метою видання Катехізису (видання майже весь наклад було знищено). Повернувшись до Києва, брав участь у київському соборі 1628 р. у справі Мелетія Смотрицького. Помер у Корці, залишивши літописні та освітні праці, зокрема працював над перекладом Біблії з грецької до книги Даниїла.
КІСТЯКІВСЬКИЙ БОГДАН (1868-1920)
видатний український правознавець, філософ права, соціолог та громадський діяч. Один із перших академіків Української академії наук (1919), теоретик правової держави та громадянського суспільства.
Народився в родині відомого юриста О. Кістяківського. Через участь в українському національному та соціал-демократичному рухах неодноразово піддавався арештам, що завадило йому завершити освіту в Російській імперії.
Вивчав право та філософію в Берлінському та Страсбурзькому університетах (під керівництвом Г. Зіммеля та В. Віндельбанда). 1899 року захистив у Базелі дисертацію «Суспільство та індивід», здобувши ступінь доктора філософії. 1917 року у Харківському університеті здобув ступінь доктора державного права за фундаментальну працю «Соціальні науки і право».
Працював у Московському комерційному інституті, Московському університеті (залишив на знак протесту проти обмеження автономії), Демидівському юридичному ліцеї. З 1917 р. — професор Університету Св. Володимира в Києві (пізніше декан юридичного факультету. Редагував часописи «Критическое обозрение», «Юридический вестник», співпрацював з журналом «Украинская жизнь». Упорядкував та видав політичні твори М. Драгоманова. У період Української Держави був сенатором, членом Адміністративного генерального суду. Брав активну участь у розбудові національної вищої школи та науки.
Світогляд Кістяківського еволюціонував від марксизму до неокантіанського «наукового ідеалізму».
Обстоював ідею, що право є вищою цінністю, яка повинна обмежувати владу держави. Підтримував народовладдя, проте наголошував на необхідності правових гарантій від «тиранії більшості». Пропонував вивчати право одночасно як державне, соціологічне, психологічне та нормативне явище. Виступав проти шовінізму російських лібералів, захищаючи право українського народу на культурну та політичну автономію (спадкоємець ідей М. Драгоманова).
Основні праці:«Суспільство та індивід» (1899); Стаття «На захист права» у збірнику «Віхи» (1909); «Соціальні науки і право» (1916).
КОПИСТЕНСЬКИЙ ЗАХАРІЯ
(друга половина XVI ст.-1627) український церковний діяч та письменник-полеміст. Походив, ймовірно, з Перемишльщини, родич перемишльського православного єпископа Михайла Копистенського.
Згідно з полемічним твором «Палінодія», побував у монастирях і церквах Молдавії, Галичини, Вільна, Кракова, Волині, Підляшшя та Полісся, зокрема в Дорогобужі та Смідині – володіннях князя В.К. Острозького; можливо, відвідував і Острог. У 1612 та 1614 рр. обирався архімандритом Унівського монастиря. 4 січня 1616 р. вступив до Київського братства, брав участь у діяльності вченого гуртка Києво-Печерської лаври під керівництвом архімандрита Єлисея Плетенецького.
З 20 листопада 1624 р. і до кінця життя був архімандритом Києво-Печерської лаври. Найвідоміший твір – «Палінодія» (1621–1622), полемічна відповідь на трактат Лева Кревзи «Оборона єдності церковної» (1617), один із найкращих зразків православної полемічної літератури того часу. Наприкінці твору міститься апологетична повість про князів Острозьких, де князя В.К. Острозького зображено як вірного захисника православ’я, нащадка князя Данила Романовича та покровителя вчених.
ЛОДІЙ ПЕТРО (1764-1829)
видатний український філософ, правознавець, поет і педагог. Представник закарпатської інтелігенції, який зробив вагомий внесок у розвиток академічної філософії та юридичної думки України та Східної Європи. Професор Львівського, Краківського та Петербурзького університетів.
Народився в родині священика. Освіту здобув у Великовародинській гімназії, Ужгородській та Львівській семінаріях.
У науковій діяльності мислителя виділяють три періоди: Львівський (1787–1802). Професор Львівського університету. Викладав логіку, метафізику, моральну філософію, математику. Переклав українською мовою («книжною») підручник Х. Баумейстера, чим сприяв формуванню вітчизняної наукової термінології. Краківський (1802–1803). Очолював кафедру філософії Краківського університету, викладав латиною. Петербурзький (1803–1829): Один із фундаторів Петербурзького університету, декан філософсько-юридичного факультету. Став учителем для цілої генерації вчених (П. Плетньова, А. Нікітенка та ін.).
Світогляд Лодія базувався на синтезі раціоналізму та теорії природного права. Його підручник «Логічні настановлення…» (1815) вважався одним із найкращих у тогочасній вищій школі. Автор обстоював пізнаваність світу та важливість критичного мислення.
У праці «Теорія загальних прав…» (1828) Лодій виклав концепцію суспільного договору. Він вважав, що держава виникає з вільної волі людей для забезпечення безпеки та спільного блага. Твердив, що природа створила всіх людей рівними, тому кріпосництво суперечить природним правам людини. Наполягав на перевазі загального суспільного блага над приватним, за умови, що це благо є «істинним».
Лодій був поліглотом (володів понад 7 мовами) та енциклопедистом. Розробив один із перших детальних планів навчання для жіночих навчальних закладів. Писав панегіричні оди староукраїнською мовою (зокрема, присвячені А. Ангеловичу). Сприяв розбудові Ужгородської єпархіальної бібліотеки, підтримував зв’язки з українськими культурними осередками.
Основні праці: «Христіана Баумайстера наставленія любомудрія нравоучительного» (переклад, 1790); «Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного от ложного» (1815); «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве» (1828).
Похований на Смоленському цвинтарі в Санкт-Петербурзі.
САКОВИЧ КАСІЯН
(1578–1647) – ректор Київської братської школи, філософ, богослов, проповідник, поет, один із засновників київської поетичної школи початку XVII ст.
Походив із родини православного священника. Здобув ґрунтовну освіту в Замойській та Краківській академіях. До 1620 р. перебував при дворі уніатського єпископа Перемишльського і Самбірського Афанасія Крупецького. Близько 1620 прибув до Києва, де прийняв чернечий постриг і того ж року обійняв посаду ректора Київської братської школи, змінивши М. Смотрицького. Ймовірно, раніше був домашнім учителем у родині А. Киселя.
Належав до кола найосвіченіших діячів Київської братської школи, які сприяли перетворенню її на заклад вищого типу. Викладав поетику, риторику й філософію, був послідовним прихильником розвитку освіти, наголошував на вирішальній ролі шкіл у формуванні духовенства й інтелігенції.
Найвідоміший літературний твір — «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» (1622), один із найкращих зразків української поезії початку XVII ст., сповнений патріотизму та ідеї служіння Вітчизні. Твір став важливою пам’яткою київської поетичної школи й джерелом з історії козацтва.
Автор філософських трактатів «Aristoteles problemata, albo Pytania o przyrodzeniu człowieczym» (1620) та «Traktat o duszy» (1625), надрукованих польською мовою в Кракові. За характером це навчальні посібники з філософії й природознавства, що засвідчують високий рівень філософської освіти в Києві того часу.
У 1624 або на початку 1625 залишив Київ, очолював православне братство в Любліні. Згодом прийняв унію, став архімандритом греко-католицького Дубнівського монастиря, а 1641 р. перейшов у римо-католицтво. Як полеміст виступав проти православ’я та унії, що зумовило суперечливу оцінку його постаті в українській історіографії.
Помер і похований у Кракові.
СМОТРИЦЬКИЙ МЕЛЕТІЙ
Смотрицький Максим Герасимович, чернече ім’я Мелетій (бл. 1575-1633) – письменник, мовознавець, полеміст, ректор Київської братської школи, архієпископ Полоцький, Вітебський і Мстиславський.
Син письменника-полеміста Герасима Смотрицького. Початкову освіту здобув в Острозькій школі, де опанував церковнослов’янську й грецьку мови. У 1594–1600 навчався у Віленській єзуїтській академії. Близько 1600–1608 працював домашнім учителем у маєтку князя Соломирецького поблизу Мінська, подорожував Західною Європою, слухав лекції в університетах Лейпцига, Віттенберга та Нюрнберга, здобувши блискучу гуманітарну освіту.
З 1608 викладав у Віленській братській школі, активно включився в боротьбу проти унії. Під псевдонімом Теофіл Ортолог видав полемічний трактат «Тренос, або плач Східної церкви» (1610) – один із найвизначніших творів православної полеміки початку XVII ст. Через переслідування змушений був повернутися в Україну. Працював в Острозькій школі, згодом (бл. 1615–1618) викладав у Київській братській школі, де був другим ректором (1619–1620).
1618 прийняв чернечий постриг у Віленському Святодухівському монастирі. У 1619 в Єв’ї (Вевісі) видав свою найвизначнішу працю – «Грамматіки славенския правилное синтагма», яка стала підсумком розвитку староукраїнської та церковнослов’янської граматичної думки. 1620 у Києві висвячений на архієпископа Полоцького, Вітебського й Мстиславського. Після цього зазнавав утисків з боку польської влади за антиуніатську діяльність.
1624–1625 здійснив подорож на Близький Схід (Константинополь, Єгипет, Палестина). 1627 перейшов на бік унії; папа Урбан VIII надав йому титул архієпископа Ієрапольського. Останні роки життя провів як архімандрит Дерманського Троїцького монастиря, де й помер.
«Граматика» М. Смотрицького – один із найвизначніших творів слов’янського мовознавства раннього Нового часу. Уперше системно подала повний курс церковнослов’янської мови (орфографія, морфологія, синтаксис, просодія), кодифікувала її східнослов’янську редакцію, впорядкувала орфографію, запровадила стабільну систему частин мови та відмін. Праця мала вирішальний вплив на розвиток граматичної думки в Україні, Росії, Білорусі, Болгарії, Сербії, Румунії, була багаторазово перевидана і до початку ХІХ ст. залишалася основним підручником церковнослов’янської мови.
ПЛЕТЕНЕЦЬКИЙ ЄЛИСЕЙ
(малосхимницьке ім’я Єлисей, великосхимницьке – Євфимій; бл. 1554–1624) – церковний та культурний діяч.
Походив із дрібношляхетського роду, його батько “дяк Хома-русин” переїхав до Львова з Рогатина. Брати П. служили у князя В.К. Острозького. За підтримки князя в 1595 р. П. став архімандритом Пінського Ліщинського монастиря. Перебуваючи при дворі Острозького, він мав змогу ознайомитися з діяльністю Острозької академії та спілкуватися з її діячами, брав активну участь у Берестейському антиуніатському соборі.
Після смерті Никофора Тура у 1599 р. П. обрали архімандритом Києво-Печерської лаври; офіційно затверджений королем Сигізмундом ІІІ у 1605 р. Перетворив лавру на значний релігійно-культурний центр України, запросив письменників, проповідників, перекладачів, друкарів, художників.
Створив культурний осередок для захисту православ’я, продовжуючи традиції Острозького культурного центру та Острозької академії. Відкрив друкарню, що випускала богослужбову та богословську літературу, а також світські книги.
ПОТЕБНЯ АЛЕКСАНДР Potebnja, Alexander (1835–1891)
N Kerecuk, London, UKß 2006 Elsevier Ltd. All rights reserved.Alexander Potebnja (or Oleksander O. Potebnia) was a Ukrainian philosopher of language and mind, a linguist, a historian of ideas, an editor, and a publisher. Potebnja abandoned his law degree to read history and philology at the Kharkiv University, where he would later become a charismatic professor.
There have been many references to his achievements and originality, as well as varying ideologically tainted references often repeated in Eastern/Western accounts in the 19th and 20th centuries. He was regarded as the most important linguist in the Old Russian Empire among the three main ones (the other two being F. F. Fortunatov and I. O. Baudouin de Courtenay). Potebnja was the inspiration for the Kharkiv School of linguistics and poetics. The Institute of Linguistics of the Ukrainian Academy of Sciences is named after him. From 1878 to 1890, Potebnja was the president of the Kharkiv HistoricalPhilological Society (founded in 1876 and, under Soviet rule, forced to close in 1919). He was a member of the Russian Imperial Academy of Sciences and the Czech Scientific Society. His wife, Maria Potebnja, ensured that his original manuscripts were published Potebnja’s works were a study of the evolution of human knowledge and consciousness encoded in language. Indeed, his oeuvre was likened to that of Darwin. His philosophy encompassed a theory of the mind, of consciousness, of knowledge, of perception,
of speech acts, of symbolic thinking, of aesthetics.
Literature was included in his theory of language as part of the whole of language and its functions. He was critical of positivism. He seems to have sought to resolve the Cartesian problem of consciousness and the physical world.
Language is the subjective activity of a cognizing individual, and it exists only in speech, in the communication within a speech community that shareshistory and culture. Mind (dukh – intellect andspirit/soul) in Potebnja should be understood ‘‘in thesense of conscious mental activity,’’ ‘‘higher ordercognizing activity’’(1862: 37); ‘‘language is the passage from unconsciousness to consciousness’’ (1862:37). Every speech act is simultaneously an act ofunderstanding, of objectivization, of consciousness,of interpretation of thought, of cognition (1862,1874, 1888). He stated that many forms of thoughtexist and develop without language. However, thereare mental activities that require language. Potebnjaargued that ‘‘language is necessary for mental activityso that the mental activity can become conscious’’(1862: 37). Man develops the capacities for symbolicthinking and for language concomitantly. These capacities also enable man to choose to substitute naturallanguage for symbolic forms of thinking (e.g.,in mathematics, music, the visual arts). Potebnja’sworks were a wide-ranging critical review of thoughtsabout language – by grammarians, linguists, and philosophers – from the pre-Platonic and Aristotelian
traditions in both Western and Eastern Europe tothe 19th century. He was well attuned to thoughtsfrom other fields of knowledge. He regarded mathematics as fundamental for linguistics as it is for othersciences, with two underlying concepts of magnitudeand form. He used a number of mathematical concepts: groups/sets, invariance (variant, invariant),zero marking, commutation, and transformation,among others. Potebnja argued that in the historyof the development of knowledge, ‘‘our times are anexample of the interaction of sciences and of choice ofthe middle way pathways: linguistics and physiology,linguistics and psychology, linguistics and history,psychology and physiology. Il faut cultiver notre ardin [quote is from Voltaire’sCandide]. In this way we will cross-fertilize adjacent fields’’ (1905/ 1970:114).
A sophisticated theory of signs and semiotics was contained in his theories. For example, he argued that every word ‘‘consists of three elements: (i) the unity of the articulate sounds, i.e. the external sign of meaning; (ii) representation, i.e. the internal signof meaning and (iii) the meaning itself’’ (Potebnja’s emphasis). In his works, the term ‘word’ was often interchangeable with ‘language’ as faculty, competence. Equally, the term ‘etymology’ stood for what would be termed ‘semantics’ when the latter was coined in the last decade of the 19th century.
Potebnja argued for a separation, in an innovative way, of the inherited amalgamation of logic and language, postulating the psychological sentence in opposition to the proposition of logic (1874). His works contained both an account of the parts of speech and a history of the evolution of the IndoEuropean sentence – a comprehensive ‘Thesaurus syntacticus’ (1874, 1888,1941, 1958).
Children’s language acquisition was an essential axiom in his theory. As a linguist has no access to how language is formed, nor is it possible to remember how one acquired language as a child, Potebnja postulated instead the observation of child language acquisition. For him the development of language in the child was a process accompanied by conscious thinking that at the same time was symbolic and was cognitive development.
His writings were characterized by a lack of jargon and by his use of memorable metaphors (e.g., triangle, shroud, spider web and weaving, chessboard).
His works on linguistics were centered on Ukrainian at the time of secret Imperial Russian edicts against Ukrainian. It is worth noting that the word ‘Great Russian’ was used for 19th-century Russian; therefore, in Potebnja, ‘Russian’ should be read as ‘East Slavic.’
His seminal Thought and language (1862) offered a critique of the earlier language theories, and he elected Humboldt as a point of departure for the development of his own philosophy and theory of language. However, he did not limit himself to Humboldt, using in addition much of the received and contemporary scholarship. He was credited with introducing Humboldt to the Old Russian Empire.
Potebnja’s influence was significant among students, followers, critics, and borrowers in both the
former Soviet Union and the West in such fields as linguistics, philosophy, literature, aesthetics, semiotics, psychology, music, and ethnoscience. Much of his work foreshadowed, for example, that of Sapir-Whorf, Croce, and Vossler. Vygotsky borrowed liberally from Potebnja (especially in Mysl’ i Rech, Theory of psychology of art), Kristeva spoke about Potebnja’s role in discourse analysis and pragmatics, and Jakobson was allegedly his advocate and even gave a lecture about Potebnja at Harvard.



